ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ В УКРАЇНІ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ

(розділ 5 книги Ю.П.Мічуди "Сфера фізичної культури і спорту в умовах ринку")

(Продовження)

Дані таблиці 5.8, зокрема, свідчать про наяність досить стійкої тенденції зростання попиту на послуги футболу вищого гатунку [85, 86, 87, 88, 125] . Так, відвідуваність матчів найсильніших команд, що належать до клубів-членів Професійної футбольної ліги України, у сезоні 2005-2006 року зросла порівняно з першим чемпіонатом (1992 рік) майже удвічі. При цьому найбільшим попитом користувались матчі за участю команд, які демонстрували футбол високої якості (табл. 5.9) [36].

Таблиця 5.8

Середняя відвідуваність матчів команд Вищої ліги у чемпіонатах України з футболу

Сезони	Всього глядачів	Середня відвідуваність
		чоловік	у % до попереднього сезону
1992	1028220	3650	100,0
1992-1993	1436400	598 5	164,0
1993-1994	1801520	5887	98,3
1994-1995	1697180	5546	94,2
1995-1996	1789650	5926	106,9
1996-1997	1390700	5800	97,9
1997-1998	1405050	5 87 9	101,3
1998-1999	1821100	7 588	129,1
1999-2000	1941400	80 89	106,6
2000-2001	1699750	93 39	115,5
2001-2002	1765807	9702	103,9
2002-2003	1779150	7413	76,4
2003-2004	1854560	7727	104,2
2004-2005	1738577	7244	93,7
2005-2006	1908424	7952	108,4

Водночас, футбольна ститистика засвідчила, що рівень попиту на спортивно-видовищні послуги у футболі значно відстає від пропозиції. Так, у сезон і 2005-2006 років лише один клуб вищої ліги спромігся заповнювати свій стадіон більш ніж на половину (табл. 5.9) [54, 88].

Таблица 5.9

Показники відвідування матчів команд Вищої ліги чемпіонату України у сезоні 2005- 2006 років

Команда	Середня відвідуваність, чол.		Число місць на стадіоні	Заповню-ваність стадіону, %
	у всіх матчах	у домашніх матчах
«Шахтар» Донецьк	15413	20649	315 00	65,6
«Динамо» Київ	11164	7913	16 863	46,9
«Чорноморець» Одеса	9738	11100	40000	36,0
«Металіст» Харків	8931	11080	28 000	39,6
„Іллічевець” Маріуполь	7776	9133	13 000	70 , 3
«Таврія» Симферополь	7612	8680	23500	36,9
«Кривбас» Кривий Ріг	7538	8280	30 000	27,6
«Дніпро» Дніпропетровськ	7203	6793	25 617	26,6
«Ворскла» Полтава	6656	6340	28000	22,6
«Металург» Запоріжжя	6189	4160	17 500	2 3 , 8
„Арсенал” Київ	5376	3540	83000	4,3
«Закарпаття» Ужгород	4717	2321	10 000	23, 2

Важливо взяти до уваги та обставина, що протягом 90-х років спортивні організації України започаткували спроби використання у своїй практичній діяльності маркетингу. Найбільших успіхів при цьому досягли ті з них («Динамо» Київ, «Шахтар» Донецьк), яким вдалося забезпечити порівняно високу якість спортивно-видовищних послуг, пробитися на зовнішній ринок, досягти високих спортивних результатів у ході престижних міжнародних змагань (Ліга чемпіонів УЄФА, Кубок УЄФА) і, завдяки цьому, інтегруватися в систему міжнародного спортивного маркетингу.

Водночас, переважна більшість професійних спортивних організацій почувають себе на ринку спортивно-видовищних послуг досить невпевнено. Вплив ринкових відносин на їхню діяльність є, як правило, негативним.

Концептуальна невизначеність держави щодо моделі функціонування професійного спорту не дозволила окреслити межі цивілізованого входження його структур у ринок. Внаслідок цього було відкрито дорогу процесу стихійної трансформації любительського за офіційним статусом спорту у спорт професійний (нелюбительський) шляхом зміни власників спортивних клубів. Останні перетворились з відкритих структур, прозорих якщо не для всього суспільства, то хоча б для держави, у закриті як для суспільства, так і для держави, комерційні утворення.

В Україні це дозволяє вузькому колу власників клубів, які фактично, є брендами країни як суб’єкта міжнародних відносин, на свій розсуд формувати стратегію й тактику їхнього розвитку, часто ігноруючи суспільну думку та національні інтереси, використовувати спортсменів не лише як найманих працівників, а й у якості провідників своїх політичних ідей. В Україні такі прогалини у законодавчому регулюванні розвитку професійного спорту призвели до багатьох негативних наслідків.

Так, в ігрових видах спорту (насамперед у футболі та баскетболі), де значне число клубів перетворено у акціонерні товариства закритого типу, відбулось помітне майнове розшарування учасників чемпіонатів країни. З одного боку, існують так звані «суперклуби», що прогнозовано з року в рік посідають вищі щаблі у турнірних таблицях, а, з іншого, клуби, які постійно балансують на межі економічного банкрутства й не в змозі демонструвати пристойні спортивні результати. Це знижує рівень спортивної конкуренції між командами ліги, негативно позначається на якості змагань, і зрештою призводить до падіння попиту на ринку спортивно-видовищних послуг.

5.2. Шляхи розвитку ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту в Україні

Здійсненню практичних заходів, спрямованих на розвиток напрямів ринкових відносин в Україні потребує вирішення низки принципових теоретичних питань. Насамперед слід визначити, який тип суспільної організації сфери фізичної культури і спорту є найбільш прийнятним для сучасної України. Вирішення цього питання дозволить послідовно з’ясувати низку інших важливих питань.

Наведений вище матеріал дозволяє дійти висновку, що протягом досить тривалого часу в Україні буде превалювати «бюрократичний» тип суспільної організації сфери фізичної культури і спорту, визначальною ознакою якого є провідна роль у її розвитку органів державної влади. Правомірність такої постановки питання обумовлюється об’єктивними обставинами. Насамперед слід взяти до уваги, що Україні притаманна сьогодні і буде притаманною ще досить багато років соціально-економічна система перехідного типу. Відбувається еволюційний перехід від командно-адміністративної до соціально-ринкової системи. Зазвичай такий перехід супроводжується зміною функцій держави, зниженням рівня її втручання у соціально-економічні процеси.

Дійсно, протягом 90-х років минулого століття вплив української держави на функціонування та розвиток сфери фізичної культури і спорту значно зменшився завдяки двом головним факторам: перманентним трансформаціям системи державного управління сферою та істотному зменшенню фінансових ресурсів держави. Водночас держава продовжує залишатись головним суб’єктом сфери фізичної культури і спорту. Адже сьогодні без її втручання неможливо вирішувати життєво важливі питання, такі як підготовка кваліфікованих кадрів з фізичного виховання і спорту, утримання збірних команд з видів спорту та підготовка їх до важливих міжнародних змагань, підтримка громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості, проведення наукових досліджень та ін.

Окрім того, важливою функцією держави у перехідній системі має стати створення передумов для формування та розвитку цивілізованого ринку ФСП. На відміну від розвинених країн, в Україні відсутні традиції партнерської взаємодії різних секторів сфери фізичної культури і спорту (приватного, громадського та державного), які формувались протягом тривалого історичного періоду у процесі якісних трансформацій національних ринків. Аби цілеспрямовано формувати механізм такої взаємодії, не покладаючись на стихію ринку, потрібна координуюча роль держави. Держава має визначити «правила гри», науково обґрунтований алгоритм формування національного ринку ФСП та використання його можливостей для розвитку сфери фізичної культури і спорту. Інакше цей процес може тривати невизначений час, що загрожує повторенням помилок інших країн, нераціональному використанню суспільних ресурсів, втратою позицій як у міжнародному спортивному русі, так і на світовому ринку ФСП.

Слід відзначити, що вагомі аргументи на користь збереження провідної ролі держави у забезпеченні функціонування і розвитку сфери фізичної культури і спорту є в науковому арсеналі дослідників інших країн з перехідними соціально-економічними системами.

Наприклад, Л.В.Аристова таким чином обґрунтовує необхідність активного втручання держави у сферу фізичної культури і спорту в Росії: «…ефективність ринкової економіки досягається при саморегулюванні, тобто переливах ресурсів праці туди, де виникає незадоволений платоспроможний попит. Але саморегулювання – це процес в умовах стійкої рівноваги попиту і пропозиції насиченого ринку. І рівновага повинна бути на всіх ринках, зокрема на ринку праці та капіталу. У Росії до такого саморегулювання дуже далеко, штучно формувати цей процес неможливо… Значить, держава…повинна сьогодні здійснювати управління фізичною культурою і спортом через відповідну систему заходів, яка допомогла б більшості суб'єктів сфери, одночасно формуючи інститути, що врівноважують їхні об'єктивно протилежні інтереси на ринку» [ 3 ].

На користь застосування «бюрократичного» типу соціальної організації сфери фізичної культури і спорту свідчать також положення, що містяться у працях інших російських фахівців [ 101, 44, 126 ]. При цьому вони вказують на досить виразну тенденцію поступового еволюціонування даного типу та його трансформацію у «місіонерський» тип, який передбачає передання державою значної частини своїх повноважень представникам громадського та приватного секторів сфери фізичної культури і спорту.

Еволюціонування соціальної організації сфери фізичної культури і спорту потребує здійснення відповідних заходів організаційно-управлінського та нормативно-правового характеру.

Зважаючи на те, що „місіонерський” тип суспільної організації сфери фізичної культури і спорту ґрунтується на плюралізмі форм власності, в країні слід створити необхідні умови для функціонування та розвитку фізкультурно-спортивних організацій, що відносяться до державної, приватної форми власності, а також власності громадських організацій. Таким чином, будуть закладені підвалини зростання ефективності фізкультурно-спортивної діяльності за рахунок поєднання позитивних моментів державного впливу на сферу фізичної культури і спорту з гуманістичними компонентами діяльності представників громадського сектору, а також підприємницькими можливостями приватних фізкультурно-спортивних організацій.

З огляду на це, по-перше, необхідно спрямувати практичні зусилля на те, щоб система управління сферою фізичної культури і спорту в Україні еволюціонувала у напрямку поступового зниження питомої ваги державного та зростання ролі громадського і особливо приватного сектору. Визначальним напрямом вдосконалення управління при цьому має стати створення механізму ефективного поєднання зусиль усіх секторів сфери фізичної культури і спорту з метою повнішого задоволення потреб населення у фізкультурно-спортивних послугах та забезпечення активної інтеграції українського спорту у світовий спортивний простір.

По-друге, важливо забезпечити якісно нового зміст державного управління сферою фізичної культури і спорту. Залишаючись ключовим елементом системи управління, воно має забезпечувати розв’язання принципових питань: визначення стратегічних напрямів розвитку фізичної культури і спорту в країні; формування та реалізацію відповідних державних програм; створення сприятливих умов для функціонування фізкультурно-спортивних організацій усіх форм власності.

Ефективно реалізувати названі функції держава може лише за певних умов. Насамперед органи державного управління мають бути укомплектовані достатньою кількістю висококваліфікованих управлінських кадрів. Табл. 5.10 дає уявлення про вирішення цієї проблеми в окремих країнах Європи [ 170 ].

Таблиця 5.10

Чисельність персоналу органів державного управління сферою фізичної культури і спорту у країнах Європи

Країна	Населення млн. чол.	Тип суспільної організації сфери фізичної культури і спорту	Чисельність персоналу, чол.
			в міністерствах спорту або громадських агенціях, що відповідають за фізичну культуру і спорт	в органах місцевої влади
Франція	60,2	«Бюрократичний»	5668	48815
Польща	38,6	«Бюрократичний»	961	9612
Греція	10,1	«Бюрократичний»	501	-
Угорщина	10,0	«Бюрократичний»	297	400
Німеччина	82,4	«Місіонерський»	110	12000
Італія	58,0	«Місіонерський»	2500	30000
Люксембург	0,5	«Місіонерський»	57	208
Великобританія	60,1	«Підприємницький»	750	40000

Чисельність кадрів у системі державного управління в Україні є значно меншою, ніж, наприклад у Польщі, яка має меншу чисельність населення і аналогічний тип суспільної організації сфери фізичної культури і спорту. Це наводить на думку, що сьогодні настав час українській політичній еліті реально оцінити втрати, які несе суспільство через недостатнє кадрове забезпечення ефективного державного управління сферою фізичної культури і спорту. Органи державного управління мають бути, зокрема, укомплектовані фахівцями, які реалізуватимуть функції адаптації сфери фізичної культури і спорту до вимог ринку, надаватимуть необхідну інформацію та методичну допомогу суб’єктам господарської діяльності сфери.

Окрім того, слід зупинити деструктивний процес перманентної реорганізації органів державного управління сферою фізичної культури і спорту. Центральному органу виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту необхідно повернути статус окремої управлінської структури (у вигляді міністерства або державного комітету). На користь такого рішення є досить вагомі аргументи, серед яких складна структура сфери фізичної культури і спорту як об’єкту управління, необхідність ухвалення управлінських рішень, від яких залежить здоров’я нації та міжнародний престиж країни, складність узгодження інтересів суб’єктів фізкультурно-спортивного руху та ін.

В умовах становлення ринку потребує якісної переорієнтації зміст економічної діяльності центрального органа виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту. Його доцільно звільнити від функції оперативного розпорядження фінансовими ресурсами з метою забезпечення утримання національних збірних команд з видів спорту, проведення навчально-тренувальних зборів та інших заходів тощо. Замість цього він як повноважний представник держави має забезпечувати реалізацію функції регулювання економічних відносин у сфері фізичної культури і спорту. З цією метою йому слід оволодіти методами стратегічного планування та прогнозування на основі визначення пріоритетів розвитку сфери, реалізації проектів стратегічного значення, формування кадрової політики, інформаційного та науково-методичного забезпечення суб’єктів господарської діяльності, здійснення маркетингових досліджень.

По-третє, важливо визначити місце у системі управління громадського сектору сфери фізичної культури і спорту, функціонування якого має стати виявом реальних потреб громадян у фізкультурно-спортивній діяльності, їхньої самодіяльної ініціативи. З огляду на це потребує якісної трансформації діяльність фізкультурно-спортивних товариств, спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивного спрямування, створення механізму їх взаємодії з органами державного управління сферою фізичної культури і спорту.

Загальна економічна підтримка громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямування з боку держави повинна бути вельми обмеженою. Водночас має формуватись система економічних відносин, що ґрунтувалась би принципі партнерства. Наприклад, центральний орган виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту або органи місцевої влади на конкурсній основі визначали б виконавців проектів з конкретних проблем розвитку фізичної культури і спорту (фізкультурно-спортивні товариства, федерації) й забезпечували б їх фінансування за рахунок коштів державного бюджету або місцевих бюджетів. У цьому випадку економічні відносини між партнерами врегульовувались би відповідними угодами, укладання та виконання яких контролювалось би суспільством.

По-четверте, слід визначити перспективи розвитку приватного сектору сфери фізичної культури і спорту. Він має розвиватися на засадах підприємництва, відігравати визначну роль у підвищенні якості та розширенні асортименту фізкультурно-спортивних послуг. Держава через механізм правового регулювання повинна сприяти розвитку приватного сектора, забезпечувати захист інтересів споживачів фізкультурно-спортивних послуг.

Сьогодні, на нашу думку, настав час на концептуальному рівні визначитися з моделлю розвитку професійного спорту. Особливості соціокультурного та економічного простору пострадянських країн свідчать на користь впровадження тут спортивно-комерційної моделі розвитку професійного спорту. Це дасть змогу забезпечити більшу прозорість підприємницької діяльності організацій професійного спорту, підконтрольність суспільству, піднести рівень їхньої відповідальності за розвиток вітчизняного спорту.

Нагальним завданням є визначення економічних можливостей держави, які дали б їй змогу ефективно реалізувати свою місіонерську функцію стосовно представників громадського та приватного секторів, здійснювати дієве регулювання ринкових відносин. Мова насамперед має йти про мінімально можливі обсяги коштів державного бюджету, які слід спрямовувати на розвиток сфери фізичної культури і спорту. Згідно із зарубіжним досвідом, а також оцінками вітчизняних фахівців держава може ефективно впливати на ситуацію у сфері фізичної культури і спорту за умови цільового виділення коштів у розмірі не менше 5% витратної частини Державного бюджету (замість 0,5% згідно з діючою в Україні практикою розподілу бюджетних коштів).

У доповнення до вказаного обсягу державного фінансування мають бути задіяні інші джерела фінансування, надходження з яких на потреби розвитку фізичної культури і спорту повинні носити цільовий характер і бути підконтрольними державі. До таких джерел слід віднести кошти, отримані від проведення національних спортивних лотерей, а також від продажу лікеро-горілчаних та тютюнових виробів.

У найближчій перспективі доцільним було б створення державного підприємства «Спортлото», підпорядкованого центральному органу виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту. Доходи, отримані ним, доцільно розподіляти за такою схемою: виплати переможцям тиражів – 50%; поточні витрати – 15%; відрахування до Державного бюджету – 20%; фінансування розвитку фізичної культури і спорту – 8%; фінансування будівництва та реконструкції спортивних споруд – 5%; надання соціальної допомоги спортсменам – 2%.

Як показало проведене дослідження, вдосконалення нормативно-правових аспектів функціонування та розвитку сфери фізичної культури і спорту в Україні в умовах становлення ринку має бути спрямовано на вирішення таких задач:

- визначення чіткого юридичного статусу фізкультурно-спортивних організацій, що стало б підставою для отримання певними категоріями з них переваг як суб’єктів ринкових відносин-виробників соціально значущих благ;

- встановлення законодавчих обмежень на застосування у сфері фізичної культури і спорту окремих організаційно-правових форм фізкультурно-спортивних організацій з метою збереження контролю з боку суспільства за їхньою діяльністю;

- створення законодавчі підвалини формування та розвитку секторів сфери фізичної культури і спорту (приватного, громадського, державного), а також економічних відносин між представниками кожного з них, що дозволить демократизувати процес управління сферою фізичної культури і спорту, забезпечити ефективне поєднання зусиль усіх суб’єктів ринкових відносин за рахунок розподілу функцій та відповідальності за кінцеві результати діяльності;

- забезпечення виконання нормативно-правових актів, що стосуються функціонування та розвитку сфери фізичної культури і спорту в умовах ринку, а також ініціювання ухвалення нових актів та своєчасного внесення змін і доповнень до чинної нормативно-правової бази.

Зважаючи на те, що сьогодні здійснюється підготовка проектів нової редакції Закону «Про фізичну культуру і спорт» та державної програми розвитку фізичної культури і спорту на чергове п’ятиріччя, доцільно передбачити включення до них відповідних законодавчих норм та концептуальних положень.

Цій роботі має передувати корегування чинних програмно-нормативних документів. Насамперед слід внести відповідні доповнення до Національної доктрини розвитку фізичної культури і спорту. Вона має містити новий розділ під назвою „Управління сферою фізичної культури і спорту”. У цьому розділі мають бути викладені концептуальні моменти якісної трансформації діючої системи управління сферою фізичної культури і спорту на основі розподілу функцій та об’єднання зусиль представників державного, громадського та приватного секторів.

Концептуальним положенням доктрини необхідно надати форми законодавчих норм у проекті нової редакції Закону «Про фізичну культуру і спорт». Зокрема, слід визначити міру участі держави у забезпеченні процесу розширеного відтворення у сфері фізичної культури і спорту в умовах ринку. З цією метою необхідно сформулювати норми Закону, у яких мають бути викладені економічні функції центрального органу виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту та органів місцевої влади.

У Законі має бути передбачена норма, яка визначала б мінімально допустимий рівень фінансування галузі “Фізична культура і спорт” за рахунок коштів державного бюджету України. Такий рівень доцільно визначити у відсотках до обсягу видаткової частини державного бюджету.

До Закону потрібно включити окрему статтю під назвою “Оподаткування фізкультурно-спортивних організацій”, яка містила б точний перелік податкових пільг та порядок їх надання.

С лід створити законодавчі підстави для докорінної зміни ролі спортивних лотерей та тоталізаторів у фінансуванні розвитку фізичної культури і спорту. З цією метою у Законі необхідно передбачити статтю, у якій визначити перелік спортивних лотерей, доходи від проведення яких у обов’язковому порядку мають використовуватись для потреб розвитку фізичної культури і спорту, обсяги відрахувань доходів, порядок їхнього використання і т. ін.

Аби забезпечити законодавчу підтримку обґрунтованої вище спортивно-комерційної моделі розвитку в Україні професійного спорту, слід передбачити відповідні норми у новій редакції Закону «Про фізичну культуру і спорт». Необхідно, зокрема, заборонити створення організацій професійного спорту у формі акціонерних товариств закритого типу. Діяльність відкритих акціонерних товариств доцільно врегулювати певними обмеженнями. Наприклад, їхні акції мають бути виключно іменними без права продажу. Ніхто з акціонерів не повинен мати контрольного пакету акцій і т. ін.

З метою забезпечення права громадян утворювати первинні структури у сфері фізичної культури і спорту слід ініціювати прийняття Закону України “Про організації зі спортивними цілями”. Він має визначити юридичний статус низки фізкультурно-спортивних організацій, які сьогодні діють у загальному правовому полі і втрачають від цього ті переваги, які вони повинні мати відповідно до їх соціальної значущості. До таких організацій відносяться насамперед ті, які складають організаційну основу сфери фізичної культури і спорту – первинні фізкультурно-спортивні організації, що є виробниками ФСП.

Виходячи з зарубіжного досвіду й соціальних потреб громадян України, доцільно законодавчо закріпити можливість функціонування первинних фізкультурно-спортивних організацій у формі спортивних клубів. Це дало б змогу одночасно розв΄язати низку нагальних задач. По-перше, впорядкувати мережу уже діючих в країні фізкультурно-спортивних організацій, які мають назву “спортивний клуб”, але у багатьох випадках мають дуже мало ознак спортивного клубу. По-друге, створити пільгові умови тим організаціям, які розвиток фізкультури і спорту визначають у якості основного напрямку своєї діяльності, тобто працюють насамперед на розвиток сфери. По-третє, створити механізм реального контролю з боку суспільства за діяльністю фізкультурно-спортивних організацій.

У Законі мають міститись наступні принципові позиції: визначення поняття спортивного клубу; порядок заснування клубу; членство у клубі; організаційно-юридичні форми клубів; відносини між клубами та суспільними інститутами (державою, громадськими організаціями); механізм фінансування клубу; податкові та інші пільги клубу.

Перехідні процеси у економіці сфери фізичної культури і спорту не зможуть здійснюватись за логікою ринкових перетворень, якщо не буде забезпечено безумовне виконання відповідних законодавчих норм. У цьому сенсі в Україні належить зробити ще багато кроків у напрямі формування правової культури суб’єктів господарювання у сфері фізичної культури і спорту. Одним із перших кроків має стати встановлення жорсткого контролю виконання норм, що забезпечують високу якість фізкультурно-спортивних послуг. Зокрема, сьогодні слід спрямувати зусилля на те, щоб усі без виключення суб’єкти господарювання отримали ліцензії, які дають право провадити фізкультурно-оздоровчу та спортивну діяльність, а також виконували ліцензійні умови.

1, 2

Купить книгу

ОБСУДИТЬ НА ФОРУМЕ