Тіньова наука: гіпотези, факти, коментарі

Тіньова наука: гіпотези, факти, коментарі

Володимир ЗЕЛЕНЕЦЬКИЙ,
доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки й техніки

Жовтогаряче світло революції, що відбулася у нашій країні, висвітлило такі невластиві справжній правовій науці явища, які інакше, як антисоціальними не назвеш. Мова йде не тільки про плагіат, а й про інші явища, що за своєю суттю також є антинауковими. У сфері науки вони протікають таємно, залишаючись у тіні від стороннього, нехай навіть зацікавленого погляду, через що їх правильно було б розглядати й відповідно називати тіньовою науково-дослідною діяльністю або ж «тіньовою наукою». Феномен цей відомий давно, але, на жаль, він ще не став предметом спеціального дослідження. Із зрозумілих причин я теж не зможу зробити тут великих відкриттів, але вказати на деякі негативні сторони нашої правової науки спробую.

Сутність тіньової науки

Звичайно, у літературі та й у засобах масової інформації увага суспільства акцентується на тих успіхах науки, які не тільки існують як якась правова реальність, а є честю і гордістю нашої держави. При цьому мало звертається уваги на ті недоліки у життєдіяльності суспільства, що тією чи іншою мірою гальмують, а іноді й просто перешкоджають його нормальному розвитку. До числа таких належать і ті явища, що становлять зміст тіньового науково-дослідного процесу.

Зрозуміло, що для з'ясування сутності тіньової науки варто охарактеризувати її істотні ознаки. Насамперед укажу на латентний (прихований) характер такого роду діяльності. Безсумнівно, що для вузького кола осіб — тих, хто є організатором і безпосереднім виконавцем, — ім'я замовника (або особи, для котрої ця робота виконується, хоч і без дарчого напису, але як цілком певного подарункового виробу), відомо точно. Але чим відомішим є ім'я або посадове становище замовника (так само як і особи, що обдаровує), тим трепетливіше воно вимовляється й тим сильніше оберігається від розголосу.

Оскільки названа тіньова робота здійснюється разом (або по ходу) з виконанням основних виробничих функцій її учасників, то, природно, вона не може не впливати на вирішення головних завдань трудового колективу, по суті, здійснення тіньової діяльності відбувається не тільки паралельно з основною роботою дослідників, що входять до складу групи, а й за її рахунок. Проявляється це не тільки у недостатньо активному виконанні членами тіньової групи своїх основних виробничих функцій, а й більш низькими показниками, що характеризують їхню роботу: недостатня кількість публікацій, їх мінімальний обсяг, відсутність монографічних або інших комплексних робіт і т. п. З урахуванням сказаного, мова повинна йти про деструктивний вплив членів тіньової групи на виробничу діяльність трудового колективу, їхнє зневажливе ставлення до тих, хто сумлінно виконує свої службові обов'язки, але не наближений до керівника трудового колективу, не входить до складу тіньового науково-дослідного цеху.

За діапазоном сфер, у яких тіньова наука проявляє своє квазінаукове функціонування, вона може розглядатися як багатогалузеве антисоціальне явище. У правовій сфері ця її властивість виражається у таємній підготовці дисертацій для корисливого задоволення або амбіційних устремлінь у будь-яких галузях права: кримінальному, адміністративному, кримінально-процесуальному, цивільному, загальній теорії права тощо. Я перелічив названі галузі права лише для того, щоб читач чіткіше уявив, по-перше, сферу її деструктивної (руйнівної) дії; по-друге, кількість фахівців, свідомість яких уражено тіньовим синдромом науки; і, нарешті, по-третє, та кількість квазівченої сірості, що проникла в нашу науку через її тіньові цехи й «захарастила» собою різноманітні сфери життєдіяльності суспільства.

У зв'язку з цим пригадуються слова видатного фізика, академіка Мигдала, а також історика науки Нетесової, які багато років тому, характеризуючи ступінь руйнівного впливу на суспільство некомпетентних людей, писали про те, що сірість, яка проникла в науку, породжує собі подібну сірість і, таким чином, не тільки засмічує науку, але й руйнує її (Мигдал А. Б., Нетесова Е. В. На пути к истине (о научном методе познания): Сб. «Кибернетика живого. Биология и информация». — М., 1984. — С. 87.).

Суб'єкти тіньового квазінаукового виробництва

Тіньове виробництво дисертацій ніколи не здійснюється одноосібно. Якщо є суб'єкт, якому мають намір подарувати названий об'єкт, то наявні вже два учасники розглянутих негативно-паразитарних відносин — дарувальник і той, кого обдаровують. Якщо хто-небудь замовляє виробництво такої продукції, то з'являється замовник і виконавець. Такими найчастіше виступають відповідно керівник навчальної або наукової установи і будь-яка високопоcтавлена посадова особа, наприклад, колишні або чинні міністри, їхні заступники й помічники, керівники всіляких установ або навіть нижчестоящі, у порівнянні з названими, посадові особи. Але де ви бачили, щоб керівник, хоча б однієї з названих установ, сам що-небудь писав, тим більше для когось, нехай навіть для цілком певної високопоставленої особи?! Для досягнення такої мети у керівника є чимало наближених до нього підлеглих, яким можна не тільки доручити, але й довірити виконання такого специфічного тіньового замовлення, як виготовлення цілком конкретної дисертаційної роботи. Це своєрідні спічрайте-ри, які несуть свій наймитський хрест не на політичній, а на квазінауковій ниві. Так формується квазіколектив із виробництва тіньових дисертаційних досліджень. Останній у реальній дійсності неоднорідний. Одні, що входять до нього, організовують названий процес, інші — допомагають виконати поставлене завдання наданням усіляких квазінаукових послуг, треті — покірливі орачі тіньового науково-дослідного процесу, виконують дисертаційне замовлення, доводячи його до логічного завершення. Із взаємодії усіх названих учасників тіньового науково-дослідного процесу і формується відносно стійка група цих осіб, яких цілком правомірно розглядати як співучасників тіньового науково-виробничого процесу. І як тільки останній реалізується на основі цілком конкретного розподілу виробничих ролей, їх, за аналогією з відомим для правознавців кримінально-правовим явищем (з яким він ближче всього співвідноситься), можна починати йменувати співучасниками тіньового виробництва дисертаційних досліджень.

Отже, до складу названих дисертаційно-виробничих відносин належать: замовник тіньового дисертаційного дослідження; організатор тіньового виробництва квазінаукових робіт, їхні пособники, іноді підбурювачі й, нарешті, головна діюча особа — тіньовий виконавець дисертаційного замовлення.

Із числа співучасників тіньового науково-дослідного процесу особливий інтерес представляє антисоціальне положення виконавців і пособників.

Пособники — найбільша група тих, хто своїми діями сприяє дисертантові і його квазінауковому керівникові в підготовці, а потім і захисті псевдодисер-таційного дослідження. Без цієї групи причетних до розглянутого явища людей ніякий захист, а тим більше його позитивний підсумок неможливий.

Залежно від специфіки ставлення до тіньової науково-дослідної діяльності, пособники діляться на активних і пасивних: через флегматично-пасивну позицію одних та діяльно-активну поведінку під час захисту дисертації — інших.

До активних пособників належать насамперед усілякі рецензенти нелегальної наукової продукції, опоненти по дисертаційних роботах, підготовлених у тіньовому секторі науки. З урахуванням їхньої уявної об'єктивності й показної принциповості їх правильно було б іменувати «квазірецен-зентами» і «квазіопонентами». Як показує вивчення практики захисту дисертацій, перших досить багато: від 7–8 до 12, 15 і навіть 20 чоловік. Інших — значно менше, але шкоди науці від квазі-опонентів значно більше. Загальним для обох груп пособників є те, що їхня «діяльність» має договірний характер. Найчастіше із квазіопонента-ми домовляються по телефону організатори тіньових науково-дослідних розробок або наукові керівники горездобувачів (які нерідко персоніфікуються в одній особі). Нерідко для квазірецензента, та й такого ж роду опонента, підготовляється так звана «капуста» у вигляді проекту, необхідного для захисту відзиву. До числа найактивніших по-собників, що забезпечують тріумфальне проходження дисертації на засіданні ради із захисту дисертацій, належать так звані «квазіопоненти». Серед них є такі, котрих за кількістю виконання цієї деструктивної функції можна назвати черговими або своєрідними паличками-виручалочками. Їх можна було б перелічити поіменно.

Тепер щодо характеристики пасивних пособни-ків, яких у науці, як відомо, більшість. Це — члени так званих спеціалізованих вчених рад, до числа яких належить й автор цих рядків. Так званих тому, що вони мають комплексний або змішаний, а не галузевий характер, де об'єднані спеціальності усіляких галузей права (наприклад, теорія управління, адміністративне право й процес; фінансове право, інформаційне право (12.00.07); кримінальне право й кримінологія, кримінально-виконавче право (12.00.08); кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза (12.00.09). Тож представлені відповідними фахівцями знання нерідко перебувають далеко за межами наукових інтересів багатьох членів зазначених рад. Відзначена обставина, природно, обумовлює якщо не байдужість до того, що говорять фахівці з інших галузей знання, то, принаймні, пасивність з обговорюваних на раді питань. Це стосується як голови ради, так і всіх його членів. Останні, як показує практика, проявляють так звану процедурну активність, тобто ту, котра передбачена регламентом. В одному випадку це відбувається, коли настає час поставити дисертантові питання (які найчастіше підготовляються заздалегідь і тому їхній зміст повністю відомий дисертантові, і він ще до захисту готовий дати на них цілком задовільні відповіді).

Інший випадок активності пов'язаний з виступами членів ради, які (як прийнято говорити на професійному жаргоні «оступіненні») прикривають у раді дану спеціальність. Нікому, крім дисертанта і для дотримання процедури захисту, передбаченої ВАКом, такого роду висновки не потрібні. Тому ті, кому надане слово (а таких 3–5 чоловік), небагатослівні, лаконічні й неодмінно солідарні з тими, хто виступав у раді як офіційний опонент.

Якщо говорити про опонентів, то у їхніх позиціях протиріч, як правило, не буває. І не тому, що вони фахівці однієї галузі знань. Просто за давно сформованою практикою у виступах опонентів спостерігається відносна одноголосність. Тому й «співають» вони головним чином ту саму мажорну пісню во славу дисертанта і найчастіше у два голоси (по кандидатських дисертаціях) або у три — по докторських. Іноді хто-небудь із опонентів починає фальшивити, заперечуючи в окремих питаннях іншому опонентові, тоді в пісенному дуеті помічається непередбачений дисонанс. Але, як показує досвід, не надовго — все закінчується хвалебним приспівом: «незважаючи на зроблені зауваження, дисертація відповідає пропонованим вимогам, а дисертант — заслуговує присудження йому шуканого ступеня ...».

Визначеність ситуації конкретизується у момент голосування, що у переважній більшості випадків є одноголосним. До такого результату звикли настільки, що поява в урні бюлетеня з одним (не говорячи вже із двома) голосом «проти» викликає не тільки несхвальне ремство, але й своєрідне розслідування. Щоправда, далі постановки запитань, адресованих членами ради один одному, як правило, не йде. Так це й зрозуміло — мета ж досягнута. Перефразовуючи відомий французький вислів, можна сказати, що комедія завершена успішно.

Специфіка квазінаукової творчості у тіньовому цеху науки

Який процес — такий і результат. Це загальнофі-лософське положення повною мірою поширюється і на характеристику співвідношення тіньового науково-дослідного процесу і його підсумкового результату. Тому залишити поза увагою, залишити без розгляду специфіку названого тіньового процесу неможливо. Які ж його складові? Насамперед — це вибір теми і її формулювання, робота з літературними джерелами, специфіка використання статистичних і фактичних даних, науково-дослідних засобів, методика викладу матеріалу й посилань, манера цитування й спілкування на дисертаційних сторінках з колегами як легального, так і нелегального (тіньового) науково-дослідного процесу.

Оскільки мова йде про різновид процесу дослідження, здійснюваного за допомогою різноманітних методів і коштів пізнання, то, природно, що останні можуть бути як науковими, так і ненауковими.

Використання перших визначає науковий характер дослідження; застосування інших — обумовлює ненауковий його характер.

Крім загальновідомого діалектико-матеріаліс-тичного методу, справжньому науковому пізнанню, тобто легальній науці, властиві такі методи, як вимірювання, порівняння, моделювання, опитування (анкетування, інтерв'ювання), документальний аналіз, експеримент, узагальнення, тестування, кібернетичний метод, метод експертних оцінок, ідеалізації, аксіоматизації, наукової критики, діахронний і синхронний методи, індукції й дедукції, приладовий, екстраполяції, гіпотетичний, функціональний, системно-структурний та інші. Що ж стосується ненаукових методів, властивих тіньовому науково-дослідному процесу, то вони не тільки мало досліджені, а й недостатньо глибоко висвітлені. До них насамперед треба віднести агравацію. Зрозуміло, що всі ці операції застосовуються не ізольовано, а поряд з раніше названими науковими методами, що нерідко майстерно вуалює псевдодослідницький процес під реальний, справді науковий і, природно, утруднює своєчасне викриття всього різноманіття доморо-щених компіляторів, плагіаторів, фальсифікаторів і агравантів.

Розглянемо у необхідних межах так би мовити «виробничий» процес їхньої антинаукової діяльності. Почнемо з вибору теми замовленого дисертаційного дослідження. Звичайно, сумлінний дослідник для розробки й захисту дисертації прагне сформулювати таку тему, що, по-перше, має цілком певну новизну, по-друге, є й у теоретичному, й у практичному відношенні досить актуальною, й, нарешті, мало (або недостатньо) дослідженою.

У тіньовому секторі науки — все навпаки. Вибір теми дослідження здійснюється з урахуванням тих джерел, з яких можна було б якщо не списати, то вже напевно скомпілювати «своє», квазідисер-таційне дослідження. Пошук такої теми здійснюється за допомогою найсучасніших науково-технічних засобів, до яких, як відомо, належить досить доступна для цих цілей вітчизняна, але найчастіше закордонна комп'ютерна техніка. «Побігавши» за допомогою «мишки» по Інтернету, тіньовий квазідослідник знаходить там підходящу для задоволення потреб замовника тему, перекачує весь зміст на свій сервер. Якщо пошук такої теми здійснювався в бібліотечному фонді, так би мовити, вручну, то перекачування необхідної інформації провадиться за допомогою ще одного дива сучасної техніки, яким є сканер. Як видно, тіньові квазінаукові дослідники, що діють у наш час, користуються у процесі свого антинаукового виробництва найсучаснішими науково-технічними засобами.

Успіх обробки отриманої інформації й фабрикація дисертації залежать від досконалості тих антинаукових методів, якими повною мірою повинен володіти квазінауковий дослідник. Читач, напевно, звернув увагу на те, що про одні з названих методів йому доводилося не тільки чути, але й читати (наприклад, про плагіат); про інші він чув (наприклад, про фальсифікації), але ніде не міг прочитати про їхню деструктивну суть; нарешті, про третю групу квазінаукових методів він навіть не чув.

З урахуванням цього розглянемо, хоча б коротенько, антинаукові методи фабрикації дисертацій у тіньовому цеху сучасної науки.

1. Компіляція — найпоширеніша форма ненаукового підходу до дослідження обраної теми й формування дисертаційної роботи. У перекладі з латинського (соmріlаtіо — грабувати) — інтерпретується, як несамостійна робота, заснована на використанні чужих здобутків (літературна компіляція) або запозичення відповідних даних із чужих досліджень (Словарь иностранных слов. — М.: Сов. энциклопедия, 1964. — С. 315). При компілятивному підході до формування дисертації або іншого виду квазінаукового дослідження має місце смислова тотожність положень, що проводять у роботі, розроблених іншими авторами при зміні компілятором їхньої літературної оболонки.

2. Другою ненауковою формою підготовки такої роботи, як дисертація є плагіат. Я навіть не називаю сам цей процес дослідженням тому, що в ньому немає того, що властиво дослідженню взагалі, й тим більше такого, котрий за своїм характером є науковим. «Плагіат (від лат. рlаgіum — викрадення) виражається у присвоєнні чужого авторства, видачі чужого твору за власний» (Словарь иностранных слов), без покликання на автора. Сутність явища зрозуміла. Інтерес представляють ті форми, у яких це явище відображається. Форм присвоєння плагіатором чужої інтелектуальної власності декілька. З одного боку, плагіатор привласнює якусь потрібну для даної роботи ідею; з іншого боку, він механічно переписує з праць будь-якого автора те, що йому необхідно для формування, наприклад, своєї дисертації. Зрозуміло, що в обох випадках у такій, з дозволу сказати, дисертації відсутні посилання на роботи того автора, у якого викрадена ідея або відповідний літературний текст. Виходячи із цього, правомірно виділяти два види плагіату — інтелектуальний і механічний. На практиці зустрічаються й такі випадки плагіату, як спонукання сумлінного автора взяти у співавтори іншу особу (найчастіше будь-якого керівника) з метою спільного видання тієї або іншої роботи. Тут знову-таки має місце присвоєння іншими особами чужого літературного твору, що, як відомо, властиво для плагіату.

Розглянемо більш докладно кожний із названих видів плагіату.

А) Інтелектуальний плагіат є найбільш витонченою формою присвоення плагіатором чужих наукових ідей. Будучи різновидом знання про сутність досліджуваного явища, ідея у всіх випадках виступає головним елементом створюваної дисертаційної або будь-якої іншої наукової праці. Із цього погляду плагіатор викрадає у генератора (автора) ідеї головне, основне, те, без чого дисертаційне дослідження відбутися не може, — наукову ідею. Оскільки ідею, як і будь-яке інше знання, можна завуалювати (одягти, сховати) у таку словесну форму, при наявності якої, якщо не завжди, то у багатьох випадках (особливо в правознавстві), досить непросто можна буде довести її походження, а значить і авторство.

Б) Механічний плагіат — це автентичне відтворення плагіатором без будь-яких змін тексту чужої роботи, з метою його присвоєння й подання співтовариству вчених як результат свого власного наукового дослідження. При такому способі плагіату у сформованій плагіатором роботі відтворюється не тільки авторський текст, властивий йому літературний стиль, а й ті помилки, які ним допущені. Останні є незаперечними доказами викрадення літературного тексту при його розгляді й оцінці як у Вищій атестаційній комісії України, так і в судових органах.

В) Плагіат у формі примусу до співавторства (Див.: Юридический энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1984. — С. 252) — є за своєю суттю нічим іншим, як зловживання керівника своїм службовим становищем. Причому робиться це навмисно з корисливих мотивів або іншою особистою зацікавленістю, так само як і в інтересах третіх осіб, наприклад, замовника дисертаційного дослідження. В останньому випадку мова повинна йти про специфічну кореляцію взаємних інтересів названих осіб, тому що інтереси організатора (або виконавця) дисертаційної роботи завжди збігаються з інтересами замовника такого дослідження. У психологічному плані корисливість за своєю суттю однорідна. Саме тому у структурі розглянутих відносин досить рельєфно виявляється взаємна корислива спрямованість названих осіб до взаєморозуміння й неодмінного досягнення спільних квазінаукових цілей.

Зовсім інший характер відносин виникає й реалізується між керівником-здирником і підлеглим йому автором, виробником наукової продукції. У цьому плані спонукання автора поділитися результатами своєї творчої праці — найгірший варіант «нав-колонаукової» панщини, у якій стягнення публікацією виступає у вигляді своєрідного літературного оброку, що накладається на автора. Гірший він тому, що застосовується у структурі наукових відносин, що є за своєю суттю найгуманнішими та най-демократичнішими. Гіршими є і за наслідками, що настають від такої форми плагіату. Адже отримані у ході наукового дослідження результати не відповідають професійній компетентності того, кому вони приписуються. Таким чином, відбувається дезінформація інших фахівців, у тому числі й практиків, щодо компетентності псевдоавтора. З іншого боку, у таких випадках співавтори фактично протиставляються, а процес їхнього єднання лише імітується, при цьому в оману вводяться не тільки окремі теоретики й практики, але й цілі колективи, що, природно, негативно позначається на результатах їхньої діяльності. Для усунення подібних недоліків єднання двох осіб (у нашому випадку — начальника й підлеглого) як співавторів, повинно здійснюватися у повній відповідності з нормами права й засадами моральності.

3.  Фальсифікація — (з лат. falsificare — підробляти) — у всіх словниках роз'яснюється як свідоме перекручування, підміна чого-небудь (справжнього, сьогодення); або зміна з корисливою метою якості предметів збуту у бік їхнього погіршення при збереженні зовнішнього вигляду; і, нарешті, підроблення чого-небудь, тобто підробка або підроблена річ (Словарь иностранных слов. — С. 670). Аналогічна інтерпретація розглянутого терміна міститься й у формулюванні фальсифікації як «навмисне, свідоме перекручування; підміна справжнього сьогодення помилковим» (Кондаков Н. Н. Логический словарь-справочник. — М., 1975. — С. 636).

4.  Агравація — (від лат. аggravare — робити важчим, обтяжувати, перебільшувати) самостійна форма вуалювання ненаукового підходу до оцінки досягнутих результатів дослідження, що полягає у необґрунтованому перебільшенні того, про що йдеться у дисертації, монографії або квазінауковій доповіді. (У медицині терміном «агравація» позначається психічний стан пацієнта, що перебільшує свій хворобливий стан. — Див.: Українсько-латин-сько-англійський медичний тлумачний словник. — Львів, 1995. — С. 49; Словарь иностранных слов (16-е издание). — М.: Русский язык, 1988. — С. 15). Такий підхід автора найчастіше реалізується в оцінці наукової новизни результатів дисертаційного дослідження, що відображаються як у рукописі дисертації, так і в її авторефераті. Остання обставина вже давно кваліфікується як загальновідомий факт. Зазначимо, що таке редакційне перебільшення авторського внеску у науку відображається у таких формулюваннях, як «уперше в Україні ...», «уперше в науці ...», «уперше обґрунтовано ...», «запропонований авторський підхід до оцінки ...», «виявлена закономірність ...», «внесений авторський внесок в ...», «по-новому проаналізований ...», «наведені безперечні аргументи...», «по-новому обґрунтоване положення ...», «сформульовано перспективний теоретичний напрям ...», «обґрунтоване нове положення ...», «запропонований авторський підхід ...» тощо. Варто звернути увагу на те, що в аналогічних виразах у дисертаціях і авторефератах характеризується й те, що дійсно є новим, перспективним, уперше розробленим у науці й до того ж в Україні тощо. У зв'язку з цим, перед науковим співтовариством, спеціалізованими вченими й експертними радами стоїть завдання, з одного боку, забезпечити розпізнавання й відмежування квазінаукового дослідження від доброякісного, справді наукового, а з іншого — дати принципово критичну, неупереджену, правдиву, об'єктивно-щиру оцінку обом роботам. Тільки при такому підході можна виявити й засудити плагіаторів, надавши наукову й суспільну підтримку самостійним, перспективним ученим.

Результати тіньової науково-дослідної діяльності

Зрозуміло, що у підсумку наукової діяльності результат повинен бути науковим. Оскільки у нашому випадку мова йде про тіньову науку, то природно, що й у цій сфері результат може бути специфічним, у тому числі й ненауковим. Це стосується не тільки тих випадків, коли в наявності елементарний плагіат, але й у випадках імітації наукового дослідження, заснованого на компіляції, тобто відтворенні на основі механічного поєднання наукових даних, отриманих іншими авторами, що в остаточному підсумку й утворить зміст компілятивного результату. Безсумнівно, що і його не можна розглядати як такий, котрий відповідає усім ознакам науковості. Тому виникає проблема відмежування наукового результату від ненаукового, тобто оцінки якісної визначеності результатів тіньової науки.

Свого часу при розробці «Загальної теорії боротьби зі злочинністю» (Харків: Основа, 1994. — 320 с.) мені доводилося досліджувати цю проблему спеціально. Через обмеженість обсягу публікації приведу лише дані, що характеризують науковий результат і, отже, те, що відрізняє його від ненаукового. Думаю, що цього цілком достатньо для більш глибокого дослідження антисоціальної суті тіньової науки. Насамперед відзначу, що будь-які оцінки можуть уважатися правомірними й досить обґрунтованими тільки у тому випадку, якщо вони засновані на конкретних фактах, тих нормах, які регламентують науково-дослідний процес, а також вироблених наукою критеріях визначення якості представленої до захисту дисертаційної роботи.

Тут важливо звернути увагу на те, що результат, отриманий у ході тіньової наукової діяльності, уже сам по собі є протиправним. Адже мова йде про нелегальну, приховану, завуальовану діяльність. Що ж стосується процесу його одержання, то він може бути наслідком не тільки плагіату, компіляції, але й примітивної фабрикації даних, необхідних для захисту дисертації.

Оскільки правовою основою оцінки будь-якого дисертаційного дослідження є Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 644 від 28 червня 1997 р. (зі змінами й доповненнями) (далі — Порядок), то, природно, що при оцінці будь-якої дисертаційної роботи варто виходити насамперед з тих критеріїв, які передбачені даним нормативним актом.

Відповідно до п. 11 названого Порядку «Дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої монографії». Оскільки в тіньовому науково-дослідному цеху дисертаційні дослідження нерідко виконуються на замовлення або за дорученням керівника спеціально визначеними особами, то вже за однієї цієї підстави (відсутність особисто виконаної роботи) така дисертація повинна бути відхилена, а прийняте Спеціалізованою вченою радою рішення про присудження конкретній особі наукового звання повинне бути скасоване. На жаль, нашим ВАКом такого роду рішення жодного разу на цих підставах не приймалися, хоча факти виконання дисертаційних досліджень за замовленням або дорученням написати роботу від імені тих, хто до цього особисто ніякого відношення не має, загальновідомі.

Отже, будь-яке наукове дослідження, ким би воно не здійснювалося (уже «оступіненним» ученим або особою без ученого ступеня), має бути чітко персоніфіковано, тобто пов'язане з ім'ям конкретного дослідника, а отриманий у підсумку результат належати саме перу останнього. Це, так би мовити, особистісний аспект (або критерій) визначення науковості дисертаційного результату.

Оскільки будь-яке дослідження, здійснюване у сфері права, базується на цілком певних знаннях, конкретних правових і етичних нормах, даних юридичної практики, при відповідних фінансових витратах, то зрозуміло, що саме вони визначають характер вимог, пропонованих до наукового результату. До них ставляться вимоги гносеологічні або пізнавальні, правові, етичні, економічні, прак-сіологічні й соціально-психологічні.

При критичному аналізі такого антисоціального явища, яким цілком правомірно вважається тіньова наука, навряд чи доцільно давати глибоко розгорнуту характеристику кожному з названих критеріїв. Вони настільки специфічні, що заслуговують самостійного аналізу в окремій публікації. Ту т же відзначу, що всі названі критерії перебувають у взаємозв'язку, взаємозалежності й лише у своїй єдності дозволяють дати правильну відповідь про якісну визначеність (а значить, і науковість) відповідного науково-дослідного результату. У цьому зв'язку необхідно цілком конкретно констатувати, що від якісної визначеності науково-дослідного результату, своєчасності його одержання залежить не тільки його ефективність, а й соціальна цінність.

За профанацією — деградація

Отже, невже не зрозуміло, що тенденція до профанації науки, яка давно виникла і зростає рік у рік, веде до її деградації. Але якщо це зрозуміло, то чому вчені мужі з Експертної ради ВАКу з правових наук не скажуть одноголосно «ні» тому потоку квазінаукових дисертаційних робіт, яким вони щомісяця присвоюють знак відповідної якості?! Можна, звичайно, діяти згідно кредо кота Леопольда зі знайомого всім дитячого мультику: «Хлопці, давайте жити дружно!» Можна, звичайно, жити й так — але не за рахунок саме держави, престижу науки й свого власного доброго імені. Адже давно встановлено, що зниження реноме вченого веде до деградації науки, недовір'я суспільства у її життєдайний потенціал, ліквідації важкою працею створених наукових шкіл, зникнення у молоді бажання не тільки йти в науку, але й освоювати результати її кропіткого виробництва.

Можна було б аналізувати сформовану ситуацію й далі, однак і сказаного цілком достатньо для висновку — настав час починати боротьбу з конкретними особами «від науки» і тими порочними методами, які вони використовують для досягнення поставлених цілей.

Як показали дослідження плагіату, зроблені доцентом Університету внутрішніх справ МВС України С. Слиньком (див.: «Юридичний вісник України» № 3 (499) від 22–28 січня 2005 р.), розглянуті вище методи тіньової науки застосовуються в структурі квазінаукових досліджень у взаємозв'язку й взаємозалежності, де плагіат замінює компіляцію, а застосована агравація доповнюється фальсифікацією. При цьому фальсифікуються не тільки конкретні статистичні дані, окремі висновки, але й літературний апарат, що застосовується (посилається), виноски. Як це робиться, можна ознайомитися за вже названою статтею. Саме тому немає потреби у даній публікації відтворювати проаналізовані раніше приклади. Тут лише відзначимо, що роль посилань у жодному разі не можна недооцінювати, тому що вони виконують важливу інформаційно-посвідчувальну функцію. Одні з них указують на використання автором еволюційного підходу в науковому дослідженні, коли увага читача звертається на те, що було зроблено в науці до нього; інші посилання, порівняльного характеру, покликані підкреслити наявність у науці інших поглядів на розглянуті проблеми; концептуальні виноски — орієнтують на джерело, що відображає обговорювану концепцію; органічні — відображають походження й зміст ідеї; нарешті, пріоритетні виноски вказують на того, хто є родоначальником обговорюваних проблем. Такі посилання не тільки потрібні, але й важливі для розвитку наукової концепції для констатації внеску кожного, хто досліджував ту або іншу проблему (Рассудовский В. А. Заимствование в творчестве и проблема плагиата // Советское государство и право. — 1982. — № 11). Однак у тіньовій науці нерідко використовуються такі підрядкові виноски, які не тільки не важливі, а й не потрібні. В одних випадках у них містяться вказівки на ті роботи, які не мають до обговорюваних питань ніякого відношення. Навпаки, вони вводять читача (частіше навмисне) в оману, у силу чого їх варто віднести до числа надлишкових, тобто непотрібних для даної роботи. Такими самими є й виноски, які я називаю «реверансними», коли дисертант робить покликання на роботи тих, хто користується в науці певним авторитетом або хто планується в замовлені опоненти, або чекаючи від таких учених рецензій на автореферат дисертації.

Необхідно рішуче оздоровлення кадрового корпусу правової науки

Мабуть, це все. Залишилося з'ясувати, чому стільки бруду в нашому, якщо можна так сказати, «Будинку вчених». Відповім. Нехай у першому наближенні до істини, але скажу: тому, що в ньому багато випадкових людей. Але головне не в окремих, нехай і впливових особах, а в тій учбово-виробничій системі, що вони створили. До створення системи відомчих навчальних і наукових закладів (особливо в системі МВС) ситуація у цій сфері була цілком задовільною. У всякому разі одіозних для справжньої науки, що спостерігаємо нині, недоліків не було. З появою названих відомчих структур у науку із практики прийшли оборотисті ділки, що створили не тільки закриті (або напівзакриті) вузи, але й ради із захисту квазінаукових дисертацій і на їхній основі виростили воєнізований легіон компіляторів, плагіаторів і агравантів, що зуміли похитнути підвалини справжньої правової науки, яка стала деградувати у бік її макулатуризації. Щоб на закінчення крапка не була поставлена остаточно, необхідно колективно за допомогою ВАКу України вжити рішучих заходів до санації й оздоровлення кадрового корпусу правової науки. І починати потрібно з переатестації існуючих спеціалізованих рад, усіх «оступіне-них», вигнавши з їхніх рядів не вартих, залишивши там тільки тих, хто за результатами своєї діяльності гідний іменуватися справжнім ученим.

www.personal.in.ua